Здавалося, давно про це забули. Уривчасті згадки з далекого минулого...
Ми давно довели: у спорті можна дружити. Можна битися непримиренно на спортивному майданчику й товаришувати за його межами. Листуватися, разом проводити дозвілля. Підтримувати одне одного й отримувати задоволення від спілкування. Соціальна функція спорту завжди була для нас головною.
Й нам щастило. Наші суперники у переважній більшості - клуби, з якими хочеш грати й товаришувати. Отже, ми зовсім забули, що може бути по-іншому. Що є команди, які, не вміючи досягти значущих результатів у спорті, самостверджуються нахабством та хамством. Для яких межі спортивної та людської етики розмиті. Що є тренери, які під час матчу у звичайному ігровому епізоді можуть матом облаяти гравця команди-суперника. Дорослі, які не соромляться поливати брудом протягом усього матчу дітей та уболівальників, принижувати суддів.
Неможливо уявити собі подібну ситуацію у матчах із кращими дитячими футзальними клубами країни. Такого не було навіть у найважливіших й вирішальних матчах, що їх «Фенікс» зіграв вже чимало. У чемпіонатах країни, у фіналах кубків. Бо класні тренери, які моделюють поведінку дитини-спортсмена, обов’язково вчать його не лише вигравати. Передусім, вони вчать поважати своїх партнерів, тренерів, уболівальників й, безумовно, суперників. Вчать тримати удар, гідно приймати поразку. Якостям, важливим для чоловіків – дорослих та маленьких.
За іншою поведінкою криються комплекси. Й команда, що вийшла до фіналу багато у чому завдячуючи обставинам, за яких один з головних фаворитів турніру - хмельницький «Сокіл» - не привіз до Карпат основний склад, а виставив гравців молодшого віку, вирішила скористатися своїм шансом максимально
Про причину агресивної налаштованості на гру з нами, як виявилося, знали більшість тренерів команд-учасниць. У ній, мабуть, немає нічого занадто поганого. Утім, жодна додаткова мотивація не дозволяє забувати про те, що в іншій команді грають такі самі діти. Які також роблять свою улюблену справу.
“Кам’яні потоки”, напевно, цілком могли б цей фінал виграти. Як виграли перед тим очну зустріч з нами на груповому етапі. «Фенікс», для сімох хлопців якого це був сьомий матч за чотири дні, не мав на меті «вбиватися» на полі за головний приз товариського літнього турніру. Але, загостривши обстановку до межі, накрутивши й себе, й суперника, й суддів, команда з Кам’яних Потоків перетворила цю зустріч фактично на матч честі для харків’ян.
Й нескінченна лайка та образи, які слухав “Фенікс” на свою адресу від суперників та їхнього тренера упродовж гри мовчки, зчепивши зуби, не минулася без сліду. «Фенікс» може бути знесиленим, але має характер та самоповагу.
Супернику не допомогли ані значно більша лава запасних, ані двоє гравців 2005 року народження у турнірі по 2006-му, один з яких, до того ж, взагалі не був внесений до заявки команди на турнір. Не допомогла навіть істотна психологічна перевага, отримана наприкінці матчу, коли команді з Кам’яних Потоків вдалося на останніх хвилинах відіграти два м’ячі й привести зустріч до серії післяматчевих пенальті.
І вже тоді, одразу ж після фінального свистку, Вова Лазеба, який «витягнув» серію пенальті, кинув різку репліку на адресу тренера суперників. На тій самій зрозумілій тому мові, на якій і наш воротар, і його товариші по команді протягом усього матчу вислуховували образи на свою адресу. Репліку, безумовно, зайву, але цілком пояснювану. У відповідь тренер, який, до слова, був видалений суддями ще у першому таймі, але відмовився покинути майданчик, вдарив хлопця головою в обличчя й спровокував бійку на полі. Першу бійку у нашій історії, за якою було перше ж у нашій історії роздільне нагороджння команд.
Вова Лазеба його вже не бачив, “швидка” везла його до лікарні. Настрій хлопців, які виграли у День Харкова свій перший у воєнний час турнір, було остаточно зіпсовано.