Ми пам’ятаємо цей день до дрібниць. Звісно, у палаці спорту «Локомотив» було галасно, але ми чули лише задзвенілу тишу після фінального свистка у жахливому заключному матчі з командою Маневичів. Бачили обличчя хлопців та сльози у їхніх очах. Ми щось говорили їм в очікуванні церемонії нагородження, яка втратила сенс. Та жодні слова не мали сили того дня, коли команда дістала найболючішого удару за свою історію, упустивши чемпіонство, яке вже практично було у наших руках.
За три дні до цього «Фенікс» здійснив майже неможливе: отримавши чотири перемоги у чотирьох матчах останнього з’їзного туру Чемпіонату України з футзалу, ми вирвалися з четвертого місця на перше, обігравши у процесі двох прямих конкурентів на шляху до «золота». Отже в останньому матчі належало тільки не програти в основний час команді, яка йшла на сьомому місці…
Один з журналістів, що спостерігав історію команди від початку її створення, сказав тоді: «Якби виграли «золото», це стало б надто вже ідеальною казкою про Попелюшку. Надто неправдоподібною. За реального життя такого не буває». Згадався чийсь коментар під статтею про «Фенікс» у «Трибуні»: «У Штатах про вас уже б фільм на «Нетфліксі» зробили».
Ніколи раніше ми не відчували такого розчарування та спустошення, як того лютневого дня. Тоді майже опустилися руки. Ми дістали найболючішого уроку, який навчив розуміти важливість останнього кроку.
Трохи згодом цей урок було остаточно закріплено у Білозір’ї на Кубку Ліги. У програному фіналі давнім суперникам із Валок.
Взагалі це був дивний сезон, у якому доля ніби насміхалася над нами, зупиняючи за крок до верхньої сходинки п’єдесталу. Приносячи одне розчарування за іншим. Якщо, звісно, вважати віце-чемпіонство у головному дитячо-юнацькому турнірі країни розчаруванням. Чи «бронзу» Кубку України. Чи «срібло» Кубку Ліги.
Це було схоже на безкінечну роботу над помилками, що приводила саме до тих помилок у решті-решт.
Ми вчилися робити останній крок. Багато розмовляли один з одним. І ще більше «пахали» на тренуваннях. Наша гра ставала організованішою і точнішою, дісциплінованішою та технічнішою. Емоції наче притупилися. Вони всі залишилися на паркеті Палацу спорту “Локомотив” 26 лютого 2021 року. «Фенікс» дуже подорослішав того дня…
Іноді здавалося, що ми все забули. Із звичною вже стабільністю вигравали свої матчі. Та все змінювалося у переддень фіналів. Острах того, що все повториться, ставав перешкодою, яку ми не могли здолати.
Перше місце не стало метою спортивною. Воно стало метою психологічною. Ми мали переступити цю межу. Перемогти самих себе, аби рухатися далі.
І тому глядачі фінального матчу Чемпіонату України U16 не побачили емоцій після фінального свистка. Свято очікування свята, що тривало шість років, завершилося зовні спокійно і навіть буденно. Не можна сказати, що чемпіонство не принесло щастя. Воно принесло більшою мірою полегшення. «Фенікс» перетнув межу. Команда звільнилася від тягаря, який несла у собі десять місяців.
Наприкінці 2021-го, через 2216 днів з моменту створення команди, «Фенікс» написав нову главу своєї «неідеальної» казки. Лише за місяць з невеликим команда зробила «золотий» дубль, завоювавши Кубок України та ставши чемпіоном країни у своїй віковій категорії.
Для цього потрібно було без малого 950 важких тренувань, 492 зіграних матчів у 53 турнірах. 142 поразки та 1225 пропущених голів. Десятки тисяч кілометрів, безліч міст та хостелів.
Терпіння на шляху від найглибших підвалів турнірних таблиць міських турнірів. Від 19-го місця у Чемпіонаті Харкова у 2016-му та 29-го у традиційному турнірі, присвяченому Дню захисту дітей у тому ж сезоні.
У грудні 2021-го «Фенікс» розпочинає нову главу своєї історії. З тією ж вірою у свою мрію. І з тією ж упевненістю в тому, що для цих хлопців немає неможливого.